Один день у сідлі

Один день у сідлі.

Міжсезоння — в горах найкращий час для прогулянок верхи. Наприкінці осені коні та їх господарі вже звільнилися від обов’язкових робіт — повернулися з полонин, закінчили збір врожаю, заготовили дрова та сіно, тож тепер охоче пускаються в мандри. Якщо влітку про кінні походи треба було домовлятися заздалегідь, то тепер селяни самі пропонують заїжджим гостям такі подорожі та зголошуються провідниками. На пропозиції варто погоджуватися — можна побачити дуже цікаві місця і дізнатися про унікальні речі.

Один день у сідлі

Де гостинно чекають

Піднімаємося з Квасів на полонину Браїлка вздовж потоку Тростянець. Праворуч височіють Близниці. Річка клекоче, піниться в глибокій ущелині. По її краю пролягає дорога. Каштанка обережно переставляє копита крутим схилом. Час від часу конячка зупиняється, втягує ніздрями холодне повіт-ря й ірже. Щоразу їй відповідають невидимі нам коні.

Закарпатське село Кваси якнайкраще відповідало нашому наміру вибратися на вік-енд конями в Карпати. По-перше, місцевий осередок сільського «зеленого» туризму анонсував в Інтернеті кілька кінних маршрутів різної складності. Обіцяли індивідуальні тури для вершників-початківців, групові виїзди для тих, хто добре почувається у сідлі, і навіть бричку для цілком неспроможних утримати повід — в комплекті з «родинними пікніками на березі Тиси». По-друге, дістатися на місце не складало проблеми. Через село проходить траса Івано-Франківськ — Ужгород. Кваси мають добре автомобільне сполучення з Чернівцями, Коломиєю, Хустом і Мукачевим та залізничне зі Львовом. По-третє, саме з Квасів можна вийти і на Чорногірський, і на Свидовецький хребти. Все це спокусило набрати телефон «зеленого» осередку. Чоловічий голос з характерним закарпатським акцентом повідомив: «Гостинно чекаємо!» І ми рвонули в гори.

Один день у сідлі

Під’їжджаємо до селища з боку Івано-Франківщини. Орієнтир на трасі — інформаційна таблиця про Закарпатський Туристичний Шлях (частина цього шляху проходить селом, з’єднуючи Свидовець з Петросом та Чорногорою). Поруч із табличкою — вказівник до мінерального джерела «Буркут». Повертаємо на міст через Тису і дістаємося альтанки над джерельцем. На подвір’ї нового відпочинкового комплексу нас зустрічають коник Йон, кобилка Каштанка, їхній господар Павло Капчук і голова Квасівського туристичного об’єднання (він же — сільський голова) Василь Дімич. Знайомимося і обираємо маршрут.

Таке враження, що про верхову їзду довколишніми горами пан Дімич може розповідати безупинно. Вже через п’ять хвилин чуємося цілковито отетерілими: куди ж податись? І на полонину хочеться, і в урочище. А може, перейтися на Драгобрат (висота — 1440 метрів)? Чи краще взяти на Шешул (1688 м)? Від дводенного, і як на нас, то просто екстремального — 20 годин у сідлі — походу на Петрос (2022 м) і Говерлу (2061 м) відмовляємося одразу. У нас є лише один день, навіть не цілий день, бо тепер у горах темніє ще до п’ятої пополудні. «Якийсь часік, і ми — на Браїлці. Звідтам і до Близниці недалеко, і Шешул видко, і всі Кваси на долоні», — вигулькує з-під руки плечистого війта наш п’ятнадцятилітній провідник Павло. Коні нашорошують вуха і перестають жувати траву. Переконали, рушаймо!

Один день у сідлі

Шість вершин, одна полонина

Назвався вершником — встромляй ноги в стремена. Але перед тим прослухай інструктаж з техніки безпеки керування коником на гірських схилах. Переповідати не будемо — звертайтеся до Василя Дімича. Відзначимо лише, що клунок у сідлі ніколи не підкорить не те що двотисячників, але й найменшу гору. Отже, вершник повинен триматися на шенкелях* і узгоджувати свої рухи з рухами тварини. Особливо важливо допомагати конику на підйомах і спусках — відповідно переносити вагу свого тіла вперед чи назад, посилати тварину не прямо, а траверсом тощо.

Перший кілометр Павло веде Каштанку за повід — пояснює, що мусить упевнитися, чи вершник звик до коня. А чи звик кінь до вершника? Хлопець заспокоює, мовляв, кобилка дуже розумна і лагідна — за два з половиною роки життя ще нікого зі своєї спини не скинула. Сподіваємося, що й цього разу обійдеться без сюрпризів.

Один день у сідлі

Шлях на полонину Браїлку (974 м) виявляється не надто складним. Через міст, де Тростянець вливається в Тису, утворюючи каскад невеликих водоспадів, виходимо на підйом. Долаємо його і повертаємо ліворуч до сільського магазина. З дверей визирають веселі обличчя — нас запрошують приєднатися до гурту, що жваво вбиває час. За запрошення чемно дякуємо, та правимо далі. Павло, наш вірний провідник, не дає збитися з курсу.

Ледь помітною стежкою проходимо повз загорожу з вівцями, минаємо двох бабців з бесагами, які, повертаючись додому, сіли відпочити на колодах. Їхню хатку, завбільшки з сірникову коробку, видно «на тотім горбі», що до нього «май двайдцять мінут».

Один день у сідлі

Коли дві третини схилу залишаються позаду, зупиняємося, щоб роздивитися довкола. Краса! Просто перед нами верхи гори Стара (1471 м) та Малої Близниці (1586 м). Стара вже вкрита снігом, а це так контрастує з рештками осені у квасівській долині.

Якщо повернутися на сто вісімдесят градусів, відкривається панорама частини села, що простяглося вздовж Тиси. Автомобілі, які біжать дорогою, здаються кольоровими комашками. Спочатку вони змагаються з блакитною змією-стрічкою потяга, але та врешті переганяє їх. Над лініями ріки і шляхів, понад розшарпаними рядами вулиць, вище занедбаної будови, яка колись претендувала на помпезний туркомплекс, здіймається засніжена вершина Шешула (1688 м). Праворуч і трохи ближче до нас — гора Веснарка (1276 м). Ця вершина усе ще золотисто-брунатна. Біля осель, а деякі з них видряпалися аж на її маківку, шикуються руді копиці сіна і сухого кукурудзиння. Контрастними плямами вирізняються квітники. По ліву руку — гора Менчул Квасівський (1305 м). Зелені смереки, червоні клени, жовто-гарячі ясени — хоч берися за пензель. «На Меньчуль ми в маю женемо вівці», — каже Павло-екскурсовод. Хлопець знає усі топоніми, як офіційні, так і ті, якими нехтує картографія. Він так смачно вміє вимовляти назви усіх цих верхів, сідловин і урочищ, що мимоволі хочеться повторити.

Один день у сідлі

Друг Каштанка

Гори обступають Кваси звідусіль — село неначе ховається на дні великої чаші. Принаймні саме так це виглядає з полонини Браїлка. Зупиняємося, влаштовуємо короткий перепочинок собі і коням. Тварини одразу ж беруться пастися, а ми чимдуж розтираємо м’язи ніг. Година двадцять у сідлі. Коліна, м’язи та сухожилля стегон «гудуть». Невелика гімнастична розминка — і знову на коней. Повернутися верхи, а не пішки — питання принципу. Дорогою до бази Каштанка постогнує. Ще трохи — і ми приєднаємося до неї. Але спуск несподівано виявляється легшим, ніж підйом. Не минуло й години, як ми вже на містку до «Буркуту». За цей час надворі цілком споночіло. Невтомний Павло ще розповідає якусь байку, а ми вже уявляємо, як падаємо в плетені крісла у затишному ресторанчику.

Спішуємося і перед тим, як попрощатися з новими друзями, виконуємо головну заповідь вершників — дякуємо тим, на чиїй спині їхали. Дістаємо кілька кубиків рафінаду і пригощаємо коней. Каштанка обережно збирає цукор з долоні ніжними вологими губами. Виникає бажання обійняти цю милу істоту. Павло запрошує приїздити ще, наприклад, взимку — кататися саньми. Каже, що кобилка дуже любить бігати по снігу. Обов’язково приїдемо. Чом би не скласти конячці компанію? 

Мирослав КУШНІРЕНКО

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання