Один день у сідлі.

Міжсезоння — в горах найкращий час для прогулянок верхи. Наприкінці осені коні та їх господарі вже звільнилися від обов’язкових робіт — повернулися з полонин, закінчили збір врожаю, заготовили дрова та сіно, тож тепер охоче пускаються в мандри. Якщо влітку про кінні походи треба було домовлятися заздалегідь, то тепер селяни самі пропонують заїжджим гостям такі подорожі та зголошуються провідниками. На пропозиції варто погоджуватися — можна побачити дуже цікаві місця і дізнатися про унікальні речі.

Де гостинно чекають

Піднімаємося з Квасів на полонину Браїлка вздовж потоку Тростянець. Праворуч височіють Близниці. Річка клекоче, піниться в глибокій ущелині. По її краю пролягає дорога. Каштанка обережно переставляє копита крутим схилом. Час від часу конячка зупиняється, втягує ніздрями холодне повіт-ря й ірже. Щоразу їй відповідають невидимі нам коні.

Закарпатське село Кваси якнайкраще відповідало нашому наміру вибратися на вік-енд конями в Карпати. По-перше, місцевий осередок сільського «зеленого» туризму анонсував в Інтернеті кілька кінних маршрутів різної складності. Обіцяли індивідуальні тури для вершників-початківців, групові виїзди для тих, хто добре почувається у сідлі, і навіть бричку для цілком неспроможних утримати повід — в комплекті з «родинними пікніками на березі Тиси». По-друге, дістатися на місце не складало проблеми. Через село проходить траса Івано-Франківськ — Ужгород. Кваси мають добре автомобільне сполучення з Чернівцями, Коломиєю, Хустом і Мукачевим та залізничне зі Львовом. По-третє, саме з Квасів можна вийти і на Чорногірський, і на Свидовецький хребти. Все це спокусило набрати телефон «зеленого» осередку. Чоловічий голос з характерним закарпатським акцентом повідомив: «Гостинно чекаємо!» І ми рвонули в гори.

Під’їжджаємо до селища з боку Івано-Франківщини. Орієнтир на трасі — інформаційна таблиця про Закарпатський Туристичний Шлях (частина цього шляху проходить селом, з’єднуючи Свидовець з Петросом та Чорногорою). Поруч із табличкою — вказівник до мінерального джерела «Буркут». Повертаємо на міст через Тису і дістаємося альтанки над джерельцем. На подвір’ї нового відпочинкового комплексу нас зустрічають коник Йон, кобилка Каштанка, їхній господар Павло Капчук і голова Квасівського туристичного об’єднання (він же — сільський голова) Василь Дімич. Знайомимося і обираємо маршрут.

Таке враження, що про верхову їзду довколишніми горами пан Дімич може розповідати безупинно. Вже через п’ять хвилин чуємося цілковито отетерілими: куди ж податись? І на полонину хочеться, і в урочище. А може, перейтися на Драгобрат (висота — 1440 метрів)? Чи краще взяти на Шешул (1688 м)? Від дводенного, і як на нас, то просто екстремального — 20 годин у сідлі — походу на Петрос (2022 м) і Говерлу (2061 м) відмовляємося одразу. У нас є лише один день, навіть не цілий день, бо тепер у горах темніє ще до п’ятої пополудні. «Якийсь часік, і ми — на Браїлці. Звідтам і до Близниці недалеко, і Шешул видко, і всі Кваси на долоні», — вигулькує з-під руки плечистого війта наш п’ятнадцятилітній провідник Павло. Коні нашорошують вуха і перестають жувати траву. Переконали, рушаймо!

Шість вершин, одна полонина

Назвався вершником — встромляй ноги в стремена. Але перед тим прослухай інструктаж з техніки безпеки керування коником на гірських схилах. Переповідати не будемо — звертайтеся до Василя Дімича. Відзначимо лише, що клунок у сідлі ніколи не підкорить не те що двотисячників, але й найменшу гору. Отже, вершник повинен триматися на шенкелях* і узгоджувати свої рухи з рухами тварини. Особливо важливо допомагати конику на підйомах і спусках — відповідно переносити вагу свого тіла вперед чи назад, посилати тварину не прямо, а траверсом тощо.

Перший кілометр Павло веде Каштанку за повід — пояснює, що мусить упевнитися, чи вершник звик до коня. А чи звик кінь до вершника? Хлопець заспокоює, мовляв, кобилка дуже розумна і лагідна — за два з половиною роки життя ще нікого зі своєї спини не скинула. Сподіваємося, що й цього разу обійдеться без сюрпризів.

Шлях на полонину Браїлку (974 м) виявляється не надто складним. Через міст, де Тростянець вливається в Тису, утворюючи каскад невеликих водоспадів, виходимо на підйом. Долаємо його і повертаємо ліворуч до сільського магазина. З дверей визирають веселі обличчя — нас запрошують приєднатися до гурту, що жваво вбиває час. За запрошення чемно дякуємо, та правимо далі. Павло, наш вірний провідник, не дає збитися з курсу.

Ледь помітною стежкою проходимо повз загорожу з вівцями, минаємо двох бабців з бесагами, які, повертаючись додому, сіли відпочити на колодах. Їхню хатку, завбільшки з сірникову коробку, видно «на тотім горбі», що до нього «май двайдцять мінут».

Коли дві третини схилу залишаються позаду, зупиняємося, щоб роздивитися довкола. Краса! Просто перед нами верхи гори Стара (1471 м) та Малої Близниці (1586 м). Стара вже вкрита снігом, а це так контрастує з рештками осені у квасівській долині.

Якщо повернутися на сто вісімдесят градусів, відкривається панорама частини села, що простяглося вздовж Тиси. Автомобілі, які біжать дорогою, здаються кольоровими комашками. Спочатку вони змагаються з блакитною змією-стрічкою потяга, але та врешті переганяє їх. Над лініями ріки і шляхів, понад розшарпаними рядами вулиць, вище занедбаної будови, яка колись претендувала на помпезний туркомплекс, здіймається засніжена вершина Шешула (1688 м). Праворуч і трохи ближче до нас — гора Веснарка (1276 м). Ця вершина усе ще золотисто-брунатна. Біля осель, а деякі з них видряпалися аж на її маківку, шикуються руді копиці сіна і сухого кукурудзиння. Контрастними плямами вирізняються квітники. По ліву руку — гора Менчул Квасівський (1305 м). Зелені смереки, червоні клени, жовто-гарячі ясени — хоч берися за пензель. «На Меньчуль ми в маю женемо вівці», — каже Павло-екскурсовод. Хлопець знає усі топоніми, як офіційні, так і ті, якими нехтує картографія. Він так смачно вміє вимовляти назви усіх цих верхів, сідловин і урочищ, що мимоволі хочеться повторити.

Друг Каштанка

Гори обступають Кваси звідусіль — село неначе ховається на дні великої чаші. Принаймні саме так це виглядає з полонини Браїлка. Зупиняємося, влаштовуємо короткий перепочинок собі і коням. Тварини одразу ж беруться пастися, а ми чимдуж розтираємо м’язи ніг. Година двадцять у сідлі. Коліна, м’язи та сухожилля стегон «гудуть». Невелика гімнастична розминка — і знову на коней. Повернутися верхи, а не пішки — питання принципу. Дорогою до бази Каштанка постогнує. Ще трохи — і ми приєднаємося до неї. Але спуск несподівано виявляється легшим, ніж підйом. Не минуло й години, як ми вже на містку до «Буркуту». За цей час надворі цілком споночіло. Невтомний Павло ще розповідає якусь байку, а ми вже уявляємо, як падаємо в плетені крісла у затишному ресторанчику.

Спішуємося і перед тим, як попрощатися з новими друзями, виконуємо головну заповідь вершників — дякуємо тим, на чиїй спині їхали. Дістаємо кілька кубиків рафінаду і пригощаємо коней. Каштанка обережно збирає цукор з долоні ніжними вологими губами. Виникає бажання обійняти цю милу істоту. Павло запрошує приїздити ще, наприклад, взимку — кататися саньми. Каже, що кобилка дуже любить бігати по снігу. Обов’язково приїдемо. Чом би не скласти конячці компанію? 

Мирослав КУШНІРЕНКО

текст: Наталія КУШНІРЕНКО