Казкова і реальна Никифорова Криниця

Казкова і реальна Никифорова Криниця.


Дорогою до Кракова — польської туристичної Мекки — український мандрівник може заїхати в містечко Криниця Малопольського воєводства. Це не лише відомий бальнеологічний та гірськолижний курорт. Про Криницю знають в усьому світі завдяки геніальному художнику-примітивісту Никифору, чий музей вартує відвідати кожному гостеві містечка. Адже життя митця, про яке розповідають тутешні експонати, не менш дивовижне, ніж його картини.

 Казкова і реальна Никифорова Криниця

Наївність і геніальність — речі сумісні

Здається, ніхто з наших художників не сягнув тої слави, яку за життя мав Никифор із Криниці. Лише в Парижі його акварелі виставлялися 14 разів і щоразу мали величезний успіх. Напевне, найбільшим шоком це було для мешканців самої Криниці. Їм важко було уявити цього жебрака, безхатька, дивака, містечкове посміховисько як всесвітньо відомого художника.

Але ще і сьогодні багато людей не розуміють і не сприймають примітивізму, або, як точніше кажуть, «наївного мистецтва». Тим часом Руссо, Піросмані, Генераліч, а також багато українців, як-от Марія Примаченко, вважаються видатними у своїй «номінації». Таїна притягальності «наївного мистецтва» у щирості, безпосередності, а то й дитячості митця-самоука, якому невідомий академізм, однаково, як і формалізм, байдужість, цинізм... Це однозначно мистецтво. Але — інакше. Одним з найвідоміших наївних малярів був власне Никифор (1895-1968 роки).

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Зустріч у Криниці

Основне місце дії — містечко Криниця (Малопольське воєводство, повіт Новий Санч). Воно дуже схоже на інші прикарпатські містечка: Моршин, Трускавець або ж Яремче. Першу письмову згадку про це лемківське село маємо з 1547 року. І вже тоді Криниця була відома своїми мінеральними джерелами. Хоч перший будиночок для охочих тут лікуватися спорудили у 1793 році, а перші купальні — ще через 14 років, бурхливий розвиток курорту почався щойно у другій половині ХІХ століття. Цьому сприяли і лагідний клімат, і мальовничі гірські краєвиди, і шалена реклама. Зрештою Криниця «роздвоюється» на лемківське (дуже свідоме й культурне) Криницю-село і польське суто курортне Криницю-містечко.

Отож уявіть собі її у 30-ті роки ХХ століття. Вулицями прогулюється неспішне курортне панство. Хто приїхав таки лікуватися, хто — з нудьги, хто — задля курортних романів. Скажімо, у тому ж таки 1939 році містечко відвідали 32 тисячі курортників. Але повернемося трохи назад, у рік 1932-й. Ось вулицею іде високий стрункий і красивий джентльмен. Яка постава! Які благородні манери! Просто-таки англійський аристократ. Це Роман Турин, адміністратор пансіонатів. «За сумісництвом» — ще й відомий львівський художник.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Те, що він побачив перед собою, немало здивувало пана Турина. На підмурівку сидів якийсь жебрак і ...малював. Той чоловік виглядав наче навмисне дібраною яскравою протилежністю до високого джентльмена в елегантному костюмі. Вуличний маляр був якраз невисоким, на собі мав справжнє лахміття. Увесь його вигляд свідчив про крайню упослідженість, жорстоку долю і щоденну боротьбу за кусень хліба. Таким же жалюгідним було і мистецьке спорядження незнайомця: «недогризки» олівців, обгортковий папір, найдешевші (і майже змальовані) акварельки...

Глянувши на малюнок жебрака, Роман Турин помітив те, чого дотепер ніхто не помічав: чоловік, що сидить перед ним, великий і самобутній художник. Власне він, Роман Турин, згодом відкрив світові Никифора, як Колумб — Америку.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Скоро адміністратор курорту дізнався, що отой жебрак — син, певне, найнещаснішої в Криниці жінки Євдокії Дровняк. Ця глухоніма селянка не мала геть-таки нічого, зокрема і власного кута. Найчастіше перебивалася тим, що мила у пансіонатах підлогу. А якщо не знаходила праці у Криниці, мандрувала довколишніми селами. За собою завжди вела сина Епіфана. Хто був його батьком, до сьогодні залишилося таємницею...

Оскільки малий Епіфан спілкувався здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Турин потоваришував з Епіфаном Дровняком, побачив, що, хоч той і невиразно говорить, з ним цілком можна порозумітися.

Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а простіше — трохи вар’ятом) і загалом недостойним уваги об’єктом. Курортники, окрім того, мали Никифора за цікаву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює передусім «на туристів», малюючи їм на пам’ятку краєвиди Криниці та інші чудові картини. А як було насправді?

Світ Никифора

Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не малювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не намалювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будинком, чи біля Нових Мінеральних Купалень — і малював, малював, малював... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйозного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер’єрами (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський палац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла). Зображаючи навколишню реальність, художник вносив необхідні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, наче з паровоза, що надає статичним об’єктам не абиякої динаміки.

Окрім архітектури, ще однією «вічною темою» була залізниця. Сільські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі міські вокзали. Никифор любив залізницю у всіх проявах, не раз досить далеко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.

Ключем до розуміння творчості та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Часто стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневажений світом, відкинутий світом, зрештою, відрізаний від світу неможливістю повноцінного спілкування, малював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вулиці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одягнутий пан, вчитель, священик, єпископ або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, пальто, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як його собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збудувати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав таку ж нав’язливу візію. У залі, схожому на готичний костел чи замок, урочисто сидять за великим столом художники. У центрі — чоловік у єпископському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.

Закінчивши малюнок, митець зазвичай підписував його на лицевій стороні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був неписьменним, отож окрім окремих слів, що йому запам’яталися, решта була випадковим набором літер.

Що було далі?

...Чим більше спостерігав Роман Турин за вуличним малярем, тим більше дивувався. Винятковій інтуїції художника, вдало дібраним кольорам, майстерно збудованій композиції. А також сміливості, експресії, творчому переосмисленню дійсності. Але було й те, чого не висловиш словами, і воно так вабило, так затягувало в Никифоровий світ.

Вирішено. Це мають побачити у Львові його друзі, зрештою, це мають побачити всі. Лише пояснити, лише сказати на відкритті виставки, що це — інше мистецтво. І Никифора сприймуть, приймуть, полюблять. Втім, може, продадуться роботи, і це хоч трохи підтримає матеріально митця. А потім — Париж. Це не консервативна Галичина, там одразу зрозуміють, яку перлину він відкрив.

І справді, того ж 1932 року після виставки у Львові Роман Турин привіз Никифорові картини у Париж, де мистецтвознавці гідно оцінили самобутнього художника. Там роботи експонувалися на вернісажі «Паризької Української групи» у галереї Леона Марселя.

Утвердження Никифора у світі як самобутнього митця — третє, що зробив Турин для Епіфана Дровняка. Спершу він потурбувався про хліб насущний (і потім завжди матеріально підтримував художника), а також про дах над головою. Турин забезпечив Никифору харчування у пансіонаті, знайшов йому скромне помешкання. Друге, що зробив — купив для вуличного маляра щонайкращі фарби, пензлі, папір. Потім він сам неодноразово купував твори Никифора.

Роман Турин ще й виразно «тикнув пальцем» на Никифора знайомим художникам та мистецтвознавцям. Так з’явилися перші публікації у культурно-мистецьких часописах. Зрештою, львів’янин просто «заразив» багатьох митців і своїх друзів Никифором. На сьогодні ця «хвороба» поширилася настільки, що про Никифора з Криниці написано дуже багато книг, знято документальні і навіть художні стрічки. У Криниці минулого року постав пам’ятник художнику. А цього року, завдяки меценатству німецького лемка Михайла Мартовича (лікаря і колекціонера картин Никифора) і лептам львівських художників виріс чудовий пам’ятник в самому центрі Львова. Під час презентації у промовах ішлося про те, що Никифор таки, здається, був і у Львові — на відкритті своєї виставки.

У Криниці у колишній віллі «Романівка» (Romanowka) понад десять років тому відкрито музей Епіфанія Дровняка.

Окрім творів Никифора, тут представлені виразні, вражаючі фото художника за роботою чи просто на вулиці. У одній з вітрин експонуються особисті речі, валіза-етюдник, вбогі фарби і витерті пензлі митця.

Криниця і сьогодні дуже відомий курорт, а також розкішне місце для проведення всіляких семінарів та форумів. Але для багатьох вона прикметна саме тим, що там жив і творив Епіфаній Дровняк.

Як слава знайшла Никифора, але не впіймала

Після другої світової війни Епіфаній Дровняк, як і всі лемки Польщі, був приречений на депортацію. Хто не виїхав в Україну, того пізніше виселили на північ або схід Польщі. Никифора серед них. Він тричі, хворий і голодний, пішки повертався у Криницю.

Наприкінці 1940-х в Польщі було вдруге «відкрито» Никифора. Експонувалися його роботи. Але все це завдяки ентузіазму польських художників. Аж коли картини Никифора побували у багатьох країнах світу і одержали дуже високу оцінку фахівців і публіки, коли до Никифора стали в чергу журналісти, на митця звернула увагу держава.

Тоді, в 1960-х роках, то вже був літній виснажений чоловік. Слава не змінила Никифора. Єдине, що завдяки їй художнику виділили помешкання, надали все, що потрібно для життя. Натомість Никифор, що завжди спав на підлозі, продовжував так спати і у власній квартирі. До останніх своїх днів питався: «А де є маляр Турин? Чому не приходить?» А маляр Турин і далі жив у Львові — тобто вже за кордоном. Викладав у художній школі і тужив за своїм криницьким другом. Він (вже вкотре) зібрав своїх товаришів-художників та постановив зорганізувати виставку Никифора — у Львові і Києві.

На початку жовтня 1968 року в Києві дійсно відкрилася така виставка. Вона мала величезний успіх. Але саме в час свого київського тріумфу (10 жовтня) Никифор покинув цей світ і відійшов у кращий.

У матеріалі використані ілюстрації з альбому «Nikifor» (Видавництво «BOSZ s.c.», www.bosz.com.pl). Портрет Никифора: Мар’ян Влозінський.

текст і фото: Анна КИРПАН

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання