Сніжний барс не може бути зайцем

Сніжний барс не може бути зайцем.

Про альпінізм із висоти семитисячників.


Святослав Сенчина ходить у гори майже півсторіччя. Він — майстер спорту з альпінізму і «сніжний барс» — один з тих, кому вдалося підкорити всі семитисячники Радянського Союзу. А ще — інструктор, який вже кілька десятків років передає свій досвід і любов до гір молодим альпіністам.

 Сніжний барс не може бути зайцем

— Пане Святославе, як сталося, що ви почали займатися альпінізмом?

— Це вийшло само собою. В гори ходили батьки: і пішки, і на лижах. Тому з дитинства багато чув про гори. У студентські роки мав товаришів, що займалися в альпіністській секції. Спочатку пішли зимою в Карпати. Піднялися там на кілька вершин, зійшли на Говерлу. А вже влітку поїхав на Кавказ і виконав норму на значок «Альпініст СРСР». Тоді, як і кожен нормальний новачок, почав вважати себе досвідченим підкорювачем вершин.

— Коли зрозуміли, що не залишите це заняття?

— Мабуть, після сходження на пік Вільса у Цейському районі Кавказу. Ми — група молодих розрядників львівського спортивного товариства «Буревісник» — хотіли сходити на некласифікований маршрут. Наш тренер, майстер спорту Роман Струк, запропонував пройти північне ребро піка Вільса. Маршрут виглядав доволі логічним, але йти на нього чомусь ніхто не наважувався. Ми ж покладалися на тренера і були переконані, що жодної помилки він не зробить. Вже після першого дня сходження очі в нас зробилися великі і круглі. Але зізнатися, що страшно, не хотіли. То була перша гора, на якій довелося ночувати просто на вузькій поличці над прірвою... Завдяки інструктору все закінчилося добре. Але ми чітко зрозуміли, що альпінізм — це не якась там цікава пригода, а заняття, пов’язане з ризиком для життя. З п’ятьох учасників тієї групи в альпінізмі залишилися троє.

Сніжний барс не може бути зайцем

— Для вас альпінізм — передусім спорт чи спосіб життя?

— Спорт, який вимагає спеціального способу життя. Причому, на відміну від інших видів спорту, ним можна займатися до старості і весь час удосконалюватися. А ще альпінізм — це хвороба. Бо щоліта ти попри все вирушаєш у гори. Так і живеш: від експедиції до експедиції. Якщо не їздити в гори два-три роки, повертатися до цього заняття страшно. У мене була дворічна перерва, але з 1999-го я не пропустив жодного сезону.

А щодо спортивних амбіцій, то, мабуть, я трохи естет, бо завжди намагаюся іти на гору, яка мені подобається, незалежно від спортивної категорії, складності маршруту. Інакше, навіть якщо вдавалося на неї зійти, робив це через силу і не отримував задоволення. Але інколи вже під час сходження розумів, що гора абсолютно нормальна, просто я ставився до неї з упередженням.

— У вас є найулюбленіша гора?

— Тяжко сказати. Хороших гір багато. У моїй книжці альпініста записано понад 200 сходжень. Мабуть, для мене найкращої гори просто не існує.

Сніжний барс не може бути зайцем

— Важко було стати «сніжним барсом»?

— Інтерес до висотних сходжень з’являється тоді, коли здається, що розвиватися вже нікуди. Так сталося і зі мною. 1980 року я виконав норму майстра спорту, а 1981-го загітував львів’ян піти на пік Леніна — найпростіший з п’яти семитисячників колишнього СРСР. Тоді на вершину зійшли 13 львівських альпіністів. У 1989 році ми з львів’янами знову поїхали «на висоту» і підкорили пік Євгенії Корженевської та пік Комунізму. Щодо інших двох семитисячників СРСР, то мені пощастило — запросили працювати інструктором у міжнародний альпіністський центр в Бішкеку (Киргизія). І у 1991 та 1992 роках я подолав Хан-Тенгрі і пік Перемоги. Після цього отримав диплом «Підкорювач найвищих гір Радянського Союзу» під номером 462. Саме така кількість «сніжних барсів» налічувалася тоді в усьому світі.

— А в Україні?

— Приблизно 70.

— Яке сходження було найважчим?

— На пік Перемоги. Він лише на 60 метрів нижчий від піка Комунізму, але це найпівнічніший семитисячник СРСР. Там дуже складні погодні умови. Інколи за весь сезон можна не дочекатися трьох погожих днів. Та нам поталанило: день штурму був сонячний. І навіть попри це, з шести альпіністів піднялися лише двоє.

Біля вершини є широке снігове плато, і там зазвичай мотузкою не зв’язуються. Ідуть самостійно, щоби не заважати один одному. До вершини ми з колегою йшли майже поряд, а після — коли закінчувався світловий день — я відстав. До місця ночівлі доходив у темряві, з останніх сил. Коли нарешті таки дістався до печери, де ми мали ночувати, не міг навіть залізти в спальник. Але наступного дня сили повернулися, і до базового табору (спуск тривав два дні) йшов уже доволі впевнено.

Сніжний барс не може бути зайцем

— То була остання межа?

— Не знаю, але думка, що можу залишитися під західною вершиною піка Перемоги назавжди, з’являлася. Хоча загалом висотні сходження давалися мені відносно легко.

— А не хотілося піднятись на восьмитисячник?

— Та звісно. Але коли перед радянськими альпіністами відкрилася дорога в Гімалаї, я вже не підходив за віковим цензом. Той же норматив «барса» виконав у 51 рік — офіційно граничний вік учасника висотного сходження. Хоч я з цим і не погоджуюсь.

— Кажуть, радянська школа альпінізму була дуже суворою.

— Суворою була дисципліна в альпіністських таборах. Всі разом лягали спати і разом вставали, незалежно від того, коли хто повернувся з маршруту і наскільки втомлений. Якщо хтось це правило порушував, його призначали черговим на кухні. Зранку була зарядка і лінійка, де зачитували розпорядок на весь день для всіх учасників табору — від новачків до найвищих розрядників. Після сходження з групою обов’язково проводили «розбір». Керівник та учасники розповідали про сходження: як ішли на окремих ділянках, як страхувалися. За результатом такого розбору навчальна частина вирішувала, зараховувати сходження чи ні. Якщо вердикт був негативним, група мала пройти ще один маршрут такої ж складності, перш ніж їй дозволяли йти кудись вище. Часто траплялося таке, що учасник зробив 10 сходжень, а йому зараховували лише п’ять.

Нас виховували, що до гір треба ставитися з обережністю. Тому, приїхавши в гори, ми довго приглядалися до вершини, перш ніж на неї піднятися.

— Ви багато років працюєте інструктором з альпінізму. Чи так само ставиться до гір сучасна молодь?

— Теперішні молоді альпіністи впевнені, що вони швидко можуть досягти високих вершин. Не скажу, що це абсолютно безпідставно. Нинішня молодь інформованіша, доцільніше тренується. Та й спорядження сьогодні краще. Молоді альпіністи впевнено обирають собі маршрути і спокійно на них виходять.

Сніжний барс не може бути зайцем

— А як щодо безпеки?

— Надійність в альпінізмі залежить не тільки від страховки. Часом група страхується навіть надмірно, але в неї постійно щось трапляється. Багато залежить від емоційного стану. Немає альпіністів, які не бояться. Або ж я з такими не зустрічався. Але важить те, яка природа страху і які наслідки. Справжній альпініст вміє з ним боротися. Якщо ж страх переходить у паніку, це, як правило, закінчується зривом навіть на рельєфі, де за нормальних умов пройшов би спокійно.

Мені в паніку впадати якось не доводилось. Та часом страшно таки було. Але я, мабуть, належу до оптимістів, бо щоразу, як наша група потрапляла в якусь халепу, думав, що могло бути й гірше. Та, на щастя, ми не мали пригод, які би приводили до серйозних травм. Навіть тоді, коли виходили на маршрут у п’ятницю 13-го.

Альпіністи мусять бути налаштовані саме на надійне проходження маршруту, а не на встановлення якогось рекорду. Я знав одну групу, яка хвалилася тим, що не забила на маршруті жодного гака. Під час сходження вони використовували для страховки лише скельні виступи і вважали це вартим Книги рекордів Гіннеса. Але ж виступи є не завжди...

— Може, це пошук адреналіну?

— Мабуть. Був у мене один учасник, який вже багато ходить, але й досі не виріс зі штанів «адреналінника». У його уявленні вдале сходження виглядало так: «Поліз на стінку берг­шрунда1, проліз три метри, зірвався, впав у тріщину, загубив каску. Кла-а-ас!». Добре, що його напарник мав інший підхід. Хоча звісно у нормальних дозах адреналін також приносить користь організму. Зрештою, в альпінізмі нещасних випадків не більше, ніж в інших видах спорту.

— Що, на вашу думку, є критерієм вдалого сходження (окрім, само собою, безаварійності)?

— Для мене важливі три моменти: має подобатися гора, компанія і організація сходження. Тут важливо продумати до дрібниць. Колись на Памірі ми з напарником не подбали про ємності для води, і довелося взяти те, що було під рукою — алюмінієві каністри з-під бензину. Вже на другий день сходження ми почувалися, як два мотоцикли, які працюють на залишках пального.

— У гори ви ходили з одними і тими ж людьми?

— Спочатку я з року в рік їздив з однією компанією. Майже постійним моїм напарником у зв’язці був Павло Секачов. А потім він перейшов до київської команди. Тоді я у Львові створив іншу команду і ходив з молодшими хлопцями. У 1968 році я теж увійшов до центральної команди. Ми зробили два першопроходження 5б категорії складності і навіть стали чемпіонами України. Та мене не влаштовувало те, що треба було постійно доводити своє право на участь у команді. Тож повернувся до Львова. Бо спортсмени виростали і йшли до Києва, а зі львівськими розрядниками не було кому займатися. Тому 1969 року, маючи вже звання інструктора і певний досвід роботи, я вирішив відмовитися від посади інструктора в таборі. Натомість почав тренувати львівських альпіністів. Протягом однієї зміни ми сходили 4б, 5а і ще дві 5б. Таке для розрядників у таборі було майже неймовірним. Після цього команда почала рости, з нею я й доріс до майстра спорту.

— Не шкодуєте, що відмовилися від спортивної кар’єри?

— Можливо, я у чомусь і програв. Бо ті, хто йшли в центральні команди, швидше виконували норму майстра спорту, і у них було більше можливостей. Зрештою, я певною мірою відмовився і від наукової кар’єри. Адже весь вільний час проводив у горах, тому так і не встиг захистити кандидатську дисертацію. Та абсолютно про це не шкодую. Від кожного сходження хочу отримувати задоволення. Люблю гори і для мене важливо, з ким туди ходити. Мабуть, тому завжди шукав компанію у рідних краях. Ось і зараз воджу львівський клуб «Екстрем».

— Маєте ще якісь альпіністські плани?

— Якомога довше ходити в гори і бути активним альпіністом. В альпіністській групі — як у потязі: є машиніст, який іде першим, локомотив, який задає енергію всій групі, є пасажири, а ще трапляються зайці. Я не хотів би бути зайцем.?

 

P.S. Авторові матеріалу пощастило пройти школу новачка-альпініста саме під керівництвом Святослава Сенчини. Завжди спокійний і врівноважений на маршруті, він справляє враження не так керівника, як старшого товариша. Іде, як звичайний учасник сходження, зауваження робить рідко. Здається, група діє абсолютно самостійно. Інколи навіть не зрозуміло, чого ж саме він може навчити. Проте у перший же критичний момент він, ніби «випадково», опиняється поруч і вже самою своєю присутністю вселяє впевненість, що все буде добре. Мабуть, саме в цьому талант вчителя — мов луна, підсилювати поклик гір у молодих серцях.

1 тріщина між гірським льодово-сніжним схилом та рештою маси льодовика

текст: Ірина ГИЩУК

фото: Олександр ПОЗДНЯКОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання