Релікти українського костюму

Релікти українського костюму.


Є тисяча причин поїхати у Карпати, і одна з них — побачити, як одягались наші пра-пра-прадіди. Кожен дослідник народної ноші може отримати тут велику професійну насолоду. Приблизно так само почувався би зоолог, якби потрапив в унікальний заповідник, де живуть справжні мамонти та шаблезубі тигри. Спробуймо і ми прогулятись таким заповідником, а заодно, гуляючи, доповнимо свою ерудицію. Адже не зовсім логічно — любити Карпати, а з карпатського одягу знати лише кептар...

З пітьми тисячоліть Давні предки гуцулів рятувалися від негоди, загортаючись у гуглю. Властиво, це щось на зразок мішка із білого або сірого сукна, один край якого не зшитий. Залежно від погоди, гугля накидалася на голову, наче велетенський капюшон, або носилася на плечах. Внизу вона сягала колін. Для зручності незшитий ріжок «мішка» вирізався округло. Спереду гугля мала одну-єдину застібку (чепраги) або шнурки-зав’язки. Ця одежа — родичка плаща давньоруських князів, що звався корзно.

Справжній кайф спостерігати, як під час дощу в наших містах багато людей ідуть у нашвидкоруч зроблених поліетиленових «гуглях». Одне слово, гугля досі живе і перемагає. Але справжня, автентична — то велика рідкість. Вона настільки давня, що збереглася лише подекуди у весільному обряді і носиться вже, властиво, як ритуальний одяг.

Трохи молодша від гуглі закарпатська гуня (на Закарпатті — петек, в лемків — губа, губаня). Це наче гібрид піджака і ліжника. Сукно для гуні ткали особливим способом: через кожні три нитки вплітали довгі пасма вовни (тому її називали «космата», «коцьова» гуня). Така тканина була волохатою або з обох боків, або частіше лише з лицьового (виворіт був гладким).

 Релікти українського костюму

Можна сміливо сказати: чим простіший крій якоїсь одяганки, тим давніший екземпляр перед нами. Кожен без труднощів міг би пошити гуню сам. Для цього лише треба два прямокутні «ліжники». Згинаємо їх повздовж, кладемо буквою «Т». Поперечна пілка ляже на спину, груди, утворить дуже довгі рукави. Далі робиться півкруглий виріз для голови, а знизу пришивається нижня частина: низ спинки, права й ліва поли. Значно пізніше до шийного викоту гуні іноді стали пришивати капюшон. Ще одна зав’язка вгорі — і все, гуня готова. Цей одяг носився наопашки (руки не встромляли в рукави).

Колись слово «гуня» означало передусім коц, покривало з волохатої вовняної тканини, а вже потім позначило одяг з такої ж тканини. Пізніше гунею стали називати різні види сукняного верхнього одягу. Це співпадання понять «коц» і «верхній одяг» ще раз підтверджує, яким реліктом є гуня. Для порівняння цікаво згадати дуже-дуже давнє російське слово «одеяло». Воно з’явилося ще у ті часи, коли ковдра вранці ставала одягом — одеялом...

Манта і чуганя

...Взагалі вважається, що найдавнішим верхнім одягом є шмат тканини з діркою для голови. Такий одяг називають глухим (нерозрізним). 

У Латинській Америці таке вбрання — пончо — збереглося донині, воно періодично навіть входить в моду. Інший різновид накидки носили в Давньому Римі: це пончо округлої (а не прямокутної) форми звалося «пенула». Пенула була улюбленим плащем перших християнських мандрівних проповідників і завдяки цьому дожила до сьогоднішнього дня як одяг священиків — фелон (лише пізніше для зручності вона була спереду трохи вирізана). Наступною раціоналізацією були пришиті до прямокутника з діркою такі ж прямокутні рукави. 

Для свого часу ці прості форми стали величезним винаходом. У Древній Русі нерозрізний (глухий ) одяг носили всі: в той час і сорочки, і свити, і навіть кожухи одягалися через голову. Аж у XIII столітті нашим предкам набридло одягати геть усе через голову — і верхній одяг почали робити розрізним. Чи не з тих часів збереглися два своєрідні давні пальта, які «законсервувалися» у карпатському регіоні, як комашки в бурштині — манта і чуганя. І одне, і друге — довге широке пальто з грубого сукна, що мало лише одну застібку і носилось наопашки. Причому в мороз та віхолу і манту, і чуганю можна було одягнути поверх кожуха.

Релікти українського костюму

З часом, коли «вступили в гру» більш сучасні види одягу, ці давні пальта залишилися як елемент весільного костюма. Але між мантою і чуганею є певна різниця. Манта (мента) трохи розширена збоків клинами, верхня пола, як правило, розширюється донизу, щоби краще накривати нижню. Манта має два коміри: дуже маленький (стійка) і дуже великий (накриває всю спину). Пізніше цей комір-накидка трансформувався в капюшон. 

Оздоблення — аплікація з різнокольорового сукна, шнур. Чуганя (чуга) була скроєна цілком прямо. Застібкою служив ремінець. Гігантський комір («галерея») лежав на спині, а його вилоги від горловини продовжувалися аж донизу. Абсолютно геніальним винаходом анонімного модельєра були так звані «сліпі» ( тобто зашиті знизу) рукави, які працювали кишенями. Та ще й якими! У таких рукавах можна було носити і горілку, і кільце ковбаси, й іншу всячину — що завгодно. Чуганя була також дорожнім одягом — якщо пускалися в мандри, то рукави застосовували як сумки для необхідних в дорозі речей. По низу комір (а іноді й рукави) було оздоблено довгими білими шнурками («свічками»), що вільно звисали. Якщо лемко хотів дізнатися, звідки мандрує інший лемко, то дивився ззаду на його «галерею». Спосіб оздоблення низу коміра вишивкою і шнурками безпомилково вказував, звідки родом господар чугані.

Але «галерея»,звичайно, служила не тільки для цього: то був добре замаскований... капюшон. У негоду комір закидався на голову, а тороки зв’язувалися між собою.

А найпопулярнішим зимовим і весняно-осіннім верхнім одягом був сердак — чоловіча й жіноча куртка із чорного, коричневого чи червоного сукна. В горах збереглась його найдавніша форма — прямий, Т-подіб ний крій. Єдиним удосконаленням була смуга-клин, яка пришивалася до кожної поли, щоби вони давніша форма — прямий, Т-подіб- ний крій. Єдиним удосконаленням була смуга-клин, яка пришивалася до кожної поли, щоби вони заходили одна на одну. 

Кептар і камізеля

Якщо ми вже обходимо заповідник карпатського одягу, то гріх не сказати про хутряні та сукняні безрукавки горян, бо вони теж зберегли дуже архаїчні риси. Уявіть собі, що ви вперше в історії людства задумали зробити безрукавку і не маєте жодного досвіду — лише бажання. Очевидно, ви обгорнетесь шматком тканини (чи овчини) збоку і спробуєте скріпити її з іншого боку — під пахвою, а також на плечах. Або ж перекинете відріз через плечі, зробивши отвір для голови, і скріпите накидку на боках (див. мал. вгорі).

Перший спосіб — це давня лемківська камізеля або бойківська хутряна бунда. У другому, якщо спереду буде розріз, впізнаєте гуцульський кептар.

Це предки усіх карпатських безрукавок. Безрукавки типу кептаря бувають і дуже короткими, і дуже-дуже довгими (цурканка, мунтян), колись були лише прямі, пізніше — поширені клинами.

Релікти українського костюму

Безрукавка є неодмінним елементом чи не всіх європейських народних костюмів, але найбільше любили безрукавки в горах, де погода дуже мінлива. Пригріє сонце — гуцул скине кептаря. Лише сонце зайде за хмару — знов накине; закрапає дощ — одягне кептар хутром назовні. Практичне посилання дуже просте — по вовні вода стікає, тоді як гладка шкіра з часом намокає.

Карпатські кожухи — це ті ж кептарі, тільки з рукавами. У сиву давнину кожухи носили хутром назовні. Хутро для наших предків означало не лише тепло у холодну пору року. Колись праукраїнці вважали, що гладка поверхня — це щось голе, бідне, а волохата, кучерява — як от овече хутро — то щось багате, а отже щасливе. З цим уявленням були пов’язані численні обряди. Західноукраїнські кожухи легко відрізнити за виразною симетрією (в інших регіонах України вони — асиметричні) і тим же давнім (особливо в горах) кроєм. 

Релікти українського костюму

Хочеться тут згадати і про хустку. Зрозуміло, що прямокутний плат — це взагалі найпростіше, що можна було вигадати з одягу, а хустка й донині модна і має сотні способів пов’язування. Але чому згадуємо хустку поряд з кожухом? Бо це теж — верхній теплий одяг! От взяти хоча б лемківську (вже фабричну) «баранкову» хустку, яка виконувала роль куртки з капюшоном. Це був величезний квадрат дуже товстої вовняної тканини з тороками. Таку хустку жінка накидала на голову, перехрещувала кінці на грудях і зав’язувала їх ззаду вузлом на талії. Баранкова хустка (або — плахта) повністю огортала голову і стан до пояса, отож іншого верхнього одягу під неї не одягали. 

Щоденна магія

Інші елементи одягу горян — сорочки, гуцульські запаски, постоли (в лемків — керпці, в бойків —ходаки), трикутні вовняні онучі (капці), велетенські штани «ґачі» — теж гості з далекого-далекого минулого. З тих часів, коли наші предки уявляли увесь навколишній світ густонаселеним добрими і злими духами. Одяг тоді був магічною оболонкою, яка захищала тіло й душу людини у незрозумілому, часто страшному, а то й ворожому довкіллі.

Згадайте, що робить гоголівський Хома Брут, щоби вберегтися від нечистої сили? Звичайно, обводить себе колом. Наші предки теж обводили себе таким магічним кордоном. Практично весь одяг «по периметру» має вишитий захисний кордон: по шийному вирізу, проймах, манжетах, подолі, розрізах — щоби ні в яку шпару не проникло щось нечисте. Сміливо можна сказати, що все оздоблення колись виконувало передусім магічну роль — і чим його було більше, тим більш захищеною почувала себе людина. Не було жодного хрестика чи гачка, вишитого «просто так», для краси. 

Релікти українського костюму

Отже, традиційна народна ноша Карпат прикметна не лише тим, що зберегла прадавній крій, спосіб виготовлення, а і «магічне» оздоблення, яке сформувалося задовго до прийняття християнства. Коли дивишся на всі ці древні одяганки, то здається, наче заглядаєш у глибоку-глибоку криницю, в якій і води не видно, тільки чується десь плюскіт. І йде луна...

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання