Колись тут нафту черпали відром

Колись тут нафту черпали відром.


Селище Битків знаходиться в тій частині Прикарпаття, де гори ще лагідно низькі. Клива, Бубен, Гиґа, Діл — тутешні горби трохи вищі півтисячі метрів. «Але це вже справжня Гуцульщина», — запевняє виходець звідси Народний артист України Богдан Бенюк. Бе?нюк — з наголосом на «е» говорять місцеві. А своє селище називають Битьків. Це — Надвірнянський район. І центром нафтового промислу нині вважають саме Надвірну. Але так було не завжди, про що розповів актор, коли ми зустрілися на його малій батьківщині.

Колись тут нафту черпали відром


— В Биткові раніше нафту черпали відром. І саме тут був центр промислу. Як у когось на городі пробивалася нафта, землю купувала добувна фірма, а ґазда мав з того гроші. Малим я чув від старших: «Колись тут будуть вовки вити». Не міг повірити. А тепер так і сталося, бо з цієї землі випомпували практично всю нафту. Півсела виїхало на заробітки за кордон. У Португалії маємо філію Биткова.

— Пане Богдане, ви часом приїжджаєте сюди до батьків?

— Моїх батьків уже нема. Мама померла рік тому, а тато — ще як мені було півтора роки.

— Залишилася порожня хата?

— То не хата. То триповерховий так званий «барак», гуртожиток, збудований ще австрійцями для працівників нафтового промислу. Архітектура, до речі, своєрідна, альпійська. Будиночок можна вважати пам’яткою. Та частина селища, де я народився, так і називається — Промисел. До 1946 року це був польський район. Коли поляків виселили — вселили місцевих. Але для життя це місце непридатне хоча б через сильну загазованість. Та й бараки понад сторічні. До речі, колись у них була гаряча вода, газ. Район освітлювався газовими ліхтарями, а доріжки були викладені бруком.

Колись тут нафту черпали відром

— Отже, там працювали польські нафтові підприємства?

— У Биткові розробки вели не лише поляки, а й французи, американці, австрійці. Так навіть називали райони селища: «американські бараки», «французькі бараки»… Закордонні фірми привозили сюди своїх фахівців. Місцеві ж, зрозуміло, не маючи змоги отримати спеціальну освіту, працювали, скажімо, на тому ж газоліновому заводі чорноробочими.

— Неподалік вашого дому стоїть якась досить поважна будівля…

— Сюди я ходив у дитячий садок. Раніше це був будинок польського пана Мухи. А дорогою до мене додому ви мусили побачити ще одну добротну триповерхову споруду. То наш клуб, який уже геть занепав. Збудований він ще у 1923 році. За мого дитинства то був найкращий клуб в області. Він мав колосальну багатотисячну бібліотеку. Сюди на гастролі приїздили кращі артисти СРСР, я ходив на Штепселя з Тарапунькою і т.д.

— Чула, в селищі була навіть своя музична школа.

— І не тільки. Пекарня, лікарня, профілакторій...

— Битків, очевидно, славиться і видатними особистостями?

— Ну, хоча б узяти двох братів Бенюків — Петра і Богдана. Обидва — Народні артисти України…

— А скільки вас було у мами?

— Мама сама виховувала трьох хлопців. Старший — Петро, середній — Микола (на жаль, помер чотири ро-ки тому), і я — наймолодший. 

Колись тут нафту черпали відром

— Мало їй з вами, мабуть, не було.

— Але вона нас дуже любила, пильнувала. Скажімо, ніколи не сідала їсти, поки всі ми не зберемося за столом. Пам’ятаю, гукає з нашої гори на сусідню: «Богда-а-не-е-е, ї-ї-сти!». Все село чує. Я у відповідь: «Не хо-о-очу!». А вона тоді: «Ти ко-о-опиле! Іди сюди!».

— Що таке «копил»?

— Безбатченко. Це вона нас, синів, так сварила. А більше ніяк. Мамі самій важко було нас прогодувати, але вона уміла з нічого приготувати просто щось чудове.

— Згадайте якийсь яскравий епізод з дитинства.

— Згадаю. Як я вперше побачив порнографію. У Петра — а він старший від мене на одинадцять років — був фотоапарат.

— Якась «Смєна»?

— Яка «Смєна»?! Він фотографував «ФЕДом»! І це було неймовірно цікаво. У нього виходили гарні композиції. А ще Петро працював кіномеханіком. У фільмах тоді траплялися певні еротичні сцени — десь там голі груди, поцілунки. То брат робив фото з кіноплівки контактним способом — є така технологія. І я, малий, брав у тому безпосередню участь — в потрібні моменти вмикав і вимикав світло. Але робив брат і відвертіші знімки. Мені, звичайно, не показував. Та ми з Миколою знали, що Петро закриває їх у шухляді стола. І якось Микола підбурив мене дістати ті фото, бо у мене рука була маленька — пролазила в шпару до шухляди. І от я дістав ту «порнуху», замкнулися ми в хаті, розглядаємо, аж тут мама. Стукає: «Відкривайте, копили! Що ви там робите?». Я зі страху не можу ті знимки запхати назад до шухляди… Словом, Петро тоді від мами дістав.

Колись тут нафту черпали відром

— І пропали порношедеври?

— Не пропали. Я досить скоро зрозумів, що у нас в країні почне розвиватися бізнесова справа. Тож вирішив робити на цих фото бізнес. Я їх продавав — кожне по карбованцю. Та й узагалі, треба було заробляти. І вже з дев’ятого класу я працював на нашому Промислі кіномеханіком. Єдина професія, записана у мене в трудовій книжці, — «кіномеханік Надвірнянського управління бурових робіт».

— А як так сталося, що ви з братом стали артистами?

— Ми змалечку брали участь у художній самодіяльності. У восьмирічному віці я вже виступав на районному огляді у Надвірній. Разом з братами співав пісні з фільмів, скажімо, з «Вєсна на Зарєчной уліце». Це я отакий малий заводив «У нас с тобою всьо …». Нам навіть заплатили добові. Але, звичайно, всі гроші забрав старший брат (нам лише купив якогось кораблика за 20 копійок). Петру ж було уже дев’ятнадцять. Він ходив «на дівки», йому треба було грошей. А якщо серйозно, то артистом я став дякуючи йому. Це він наважився поїхати до Києва вступати у театральний інститут. Хоч мама не хотіла. Вона сподівалася, що коло неї буде підмога, що Петро буде заробляти, піде у підземні ремонтники (була тут така організація). Мама казала: «Куди ти пхаєшся? Хто тебе туди візьме? То ж гроші треба платити». Але брат був настирливий. І відколи він вступив до інституту, я вже ні про що інше не мріяв, окрім як піти тою ж дорогою.

Колись тут нафту черпали відром

— Ну, ми вже знаємо, що в Биткові, чи то Битькові народилися як мінімум дві видатні персони… Але кожне село, селище має якихось колоритних персонажів…

— Жив колись у нас такий пан Андрійович — спец по зарізу свиней. Він за Польщі закінчив якесь там відповідне училище. І те, як він різав свиню, готував всілякі ковбаси і т.п., можна було назвати високим мистецтвом. Запросити його на роботу вважалося великою честю. Працював він і у нас. Пан Андрійович завжди мав із собою три білосніжних накрохмалених халати. Ото приходив, одягав один і брався до свині (я в той момент сидів у хаті, накривши голову подушками, щоб не чути свинячого вереску, бо жалів — я ж ту тварину пас, чухав, їздив на ній верхи. Коли вже було по всьому, і готувалися ковбаси, я про це забував). Отже Андрійович різав ту свиню, смалив, а тоді знімав перший халат і одягав свіжий. Розробляв тушу, мив кишки, робив усе що там належиться, а далі починався кулінарний етап. Різник мив руки, знову переодягався в ідеально чистий халат і вже в хаті робив всілякі там сальцесони, ковбаски і т.п. Плату м’ясом Андрійович ніколи не брав. Тільки грошима…

— Ви кажете, що ваше селище гуцульське. Тут ще збереглися якісь суто гуцульські традиції?

— Такі речі треба шукати десь вище в горах, далі від цивілізації. А тут воно вже майже розчинилося. Хоча я ще пригадую, як гуцулки гнали корів на полонини, курили люльки… Пам’ятаю, що на весіллях дотримувалися гуцульської традиції пити однією чаркою по колу, промовляючи: «П’ю до вас», і передаючи її далі. В цьому був великий сенс. Адже, по-перше, так люди не напивалися. Це тепер за годину люди уже в такому стані, що мало хто що розуміє… По-друге, поки чарка обходила стіл, гуцули спілкувалися, переповідали одне одному останні новини, співали. Бо ж кожного — від наречених до сусідів — треба було вшанувати відповідною піснею. І лише дуже поважних гостей (десь так рівня секретаря райкому) кликали у комору, наливали келишок, різали шмат закуски…

— Які вони — ваші битківчани?

— Та люди, як люди. От хіба розкажу таку історію. Колись в центрі села стояла гарна дерев’яна церква (поляки на Промислі мали свій костьол). За совітів, у 1971 році її спалили.

Колись тут нафту черпали відром

— Спеціально?

— Ну, так, і знають, хто, і той чоловік потому вмер наглою смертю… Але люди зібрали гроші і за три місяці, наголошую, за три місяці збудували нову дерев’яну церкву. А щоби ніхто вже не міг її спалити, порозрівнювали цинкові так звані ванєнки (тазики), і оббили низ будівлі настільки щільно, щоби не міг пролізти сірник. Окрім того, вночі освітлювали церкву прожекторами і стерегли — кожен двір по черзі. Це тривало аж до незалежності України. Отакі вони люди. 

текст: Вероніка ЗАНИК, фото: Мирослав КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання