Від світла до світла

Від світла до світла.


За критерієм «непопсовості» творча група журналу «Карпати» (разом зі спелеологами) обрала для мандрівки невеличкі, але по-своєму цікаві печери над Дністром з івано-франківського боку. До підземного екстріму погода додала своє — березень цього року, напевно, надовго запам’ятається багатьом карпатським туристам, і не тільки їм. Але ж яка негода може завадити цікаво провести вихідні?

 Від світла до світла

НАД ДНІСТРОМ

Нас було дев’ятнадцять. Ця команда давно мріяла нарешті зібратися докупи і разом полазити печерами. Спелеологи з Івано-Франківська, Тернополя, Харкова. А один з цієї нагоди навіть примчав з гарячої Африки. Були там і досвідчені, і ті, хто мав спуститися під землю вперше. Більшість — молоді хлопці, а з ними одна студентка і декілька ще міцних, але вже далеко не юних чоловіків. Один з найактивніших учасників походу на високій оптимістичній ноті одразу попередив, що додому повернуться не всі, та це тільки додало команді настрою.

Заздалегідь замовлений «Богдан» за півтори години довіз нас до хутора Думка, що знаходиться за два кілометри від села Одаїв на Івано-Франківщині. Далі — хвилин двадцять пішки в бік Дністра в урочище Думчина Долина. Якби компанія була меншою, то можна було б заночувати в одній з місцевих печер, а так — тільки в лісі. Швиденько розклали між деревами намети, перекусили і майже всією групою (комусь треба і обід готувати) пішли на оглядини місцевості. 

Від світла до світла

Щоби дістатися високого берега Дністра — а саме там знаходяться об’єкти, що нас цікавили — треба спуститися в долину і піднятися на невисокий горб. Якщо жорстко ставити ногу на схил, то земля відгукується глухою порожнечею — нерозвіданих підземних пустот у цьому районі ще багато, не кажучи вже про Тернопільщину, яка далее-е-ко проглядається через Дністер.

Над рікою стоїть нова капличка, поруч — один металевий і один дерев’яний хрести на честь загиблих за волю України. А від величезного трьохсотлітнього дуба лишилася тільки вертикальна товста дровеняка -кажуть, що в дерево вдарила блискавка. Але дуб якось дивно обгорів, і, враховуючи, що місцеві парубки часто проводять тут пікніки, в історію з грозою не дуже віриться. У будь-якому випадку — шкода.

Від світла до світла

Оглянули Грот Монаха — «кімнатку», в якій колись давно жив відлюдник, а стіни якої згодом розписали туристи. Напевно, літом звідси відкривається дуже гарний вид на Дністер, і можна медитувати годинами, але навесні тут не так комфортно. Поруч з гротом прямо на схилі є печера, в якій жили бійці УПА. За переказами, спецзагін НКВД закидав партизанів згори гранатами, розгойдуючи «лимонки» на мотузках, бо інакше вцілити ними в щілину було неможливо.

Нижче розташовано щось на зразок язичницького капища, подібне на видовбане в скелі обличчя — широко відкритий рот і великі порожні очі. Можливо, жертви спалювали в «пащі», і тоді з «очей» валив дим. Ми не перевіряли це припущення, натомість вирішили повернутися на обід, щоби потім від душі полазити печерами.

НА РОЗПОРАХ

Після того, як «велика сім’я» з апетитом вжила два великих казанки розкішного туристичного супу, керівник групи Іван Гордійчук зробив перші записи в журнал виходів. Імена, прізвища, час виходу-повернення з маршруту, контрольний час (припустимий термін запізнення, після закінчення якого починають пошуково-рятувальні роботи). Одягаємо комбінезони, каски-шапки, світильники (спелеологи називають їх фарами). Наша ціль — печера Вертикальна. Інша група збирається в Затишну. Назви печер достатньо умовні — не така вже вертикальна перша, та й не настільки затишно в другій. Для розминки відвідуємо Думку, біля якої стали табором. У цій печері можна просто ходити (приблизно 100 метрів майже горизонтальних ходів). На стінах бачимо декількох кажанів, які перебувають у стані зимової сплячки. Фотографуємо їх дуже обережно. Якщо кажан своїми сенсорами відчує тепло і прокинеться, то може загинути, адже до справжньої весни ще далеко.

Від світла до світла

Потім — знову через долину на схил Дністровського каньйону. Прив’язуємо до великого дерева страховку і по черзі спускаємось у печеру Вертикальна. Вона має два виходи і кілька сотень метрів різноманітних лазів: невеличкі зали, вузькі горизонтальні щілини, вертикальні обриви. Оскільки в нашій групі є новачки і немає необхідного спорядження, проходимо тільки «мале коло».

Першим спускається досвідчений Андрій Федоров. Ідемо наліво, направо, пригинаємось, повземо. Лаз стає настільки вузьким, що не маленькому дорослому чоловікові іноді треба видихнути, щоби пролізти далі. Виникає дивне відчуття, коли не вистачає висоти, щоби хоч трошки підтягнути під себе ногу і відштовхнутися, або, коли «заважають» власні плечі. До речі, в цій печері є лаз, дотепно названий «ходом китайської компартії» — на одній ділянці він різко повертає ліворуч. Щоби там протиснутися, треба повзти тільки на правому боці, бо далі ваша спина не дозволить вигнутися коромислом.

У спелеологів є декілька неписаних правил. Наприклад: «Не пхай голову туди, де тіло не пролізе». Або: «Якщо застряг — не рипайся, чекай, поки схуднеш». У кожному жарті є доля правди...

Від світла до світла

Після вузького лазу несподівано виявляєш, що сидиш на камені, а під тобою — півметрова щілина між двома вертикальними стінами. Висота — метрів шість. Стіни не те, щоби зовсім гладенькі, але поставити ногу або зачепитися рукою неможливо. Проходимо «на розпорах». Все дуже просто: впираєшся в стіни спиною або ліктями, перехоплюєшся руками-ногами і сповзаєш донизу, як хробак. Оскільки страховки вже нема, старший групи Олександр Костюк самовіддано підстраховує новачків трохи нижче. На випадок, якби хтось зірвався, то спочатку впаде на нього. Невеличке випробування проходять всі: хто швидше, хто повільніше, але без особливих проблем.

Коли група піднялася наверх, надворі падав потужний сніг. (Це потім ми дізналися, що снігопади «накрили» всю Європу, і погода не покращиться ще протягом доби). Відразу виникло бажання повернутися в теплу печеру — під землею зберігається постійна температура від 8 до 10 градусів вище нуля.

ПІД СНІГОМ

Увечері — повний туристський набір. Гітара, вечеря, різноманітні байки, і все це у супроводі безперервного снігопаду. Майже кожен час від часу щось шукав, бо речі миттєво ховалися під снігом. Потім спелеологи довго влаштовувалися на ночівлю — готувалися до холодної ночі. …Ранком деякі намети довелося відкопувати. 

 Від світла до світла

Після сніданку дві команди помінялися маршрутами: Затишна — Вертикальна.

Можна сказати, що в Затишній історія повторилася: вузький лаз закінчився не дуже високим урвищем, після якого команда опинилася у так званому залі Полтавських Спелеологів. Тут колись знайшли череп і кістки, яким виявилося понад п’ять тисяч років. Вліво під виступ іде велика вертикальна щілина. Якщо кинути туди камінчик, то він довго стукає по стінках, аж поки затихне десь глибоко внизу.

…Автобус до нашого хутора Думка не дістався (через снігопади дорога стала непроїзною) — лише до Одаєва, куди нам довелося йти пішки. Але що для спелеолога два кілометри по свіжому снігу? Назад їхали весело і домовилися, що наступна зустріч відбудеться в одному з тернопільських печерних «грандів»: Млинках, Озерній, а може, й в Оптимістичній. А невеличкі «колодязі» над Дністром, куди ми лазили цього разу, — улюблене місце тренувань учасників Івано-Франківського спелеоклубу. Він, до речі, нарешті відроджується (припинив було своє існування декілька років тому). Є молоді спелеологи, є «ветерани», яким теж ще нічого не бракує, є цікава справа, що має повне право на життя.

Від світла до світла

P.S. А справді, чому вони лізуть під землю, в чорні колодязі та вузькі щілини, спускаючись все далі й далі? Невже це настільки цікаво, що один із основних людських інстинктів — самозбереження — відступає перед жагою відкриття? Один з наших спелеологів розповідав, як він, «просочившись» через зовсім малу діру, несподівано потрапив у величезний зал з декількома відгалуженнями в різні боки від центру. Оце було відчуття! Він «бігав» новими ходами, співав якусь досі йому невідому, але вочевидь дурнувату пісню без слів і не чув, як через щілину його тривожно кличе напарник. «Адже до мене тут нікого не було! А я таки зміг — доповз, дістався... Повернення? Якщо вже сюди доліз, то й повернутися зможу. Я ж не один. Та й до світла добиратися значно легше».

текст: Андрій ФІЛІППСЬКИЙ, фото: Тарас ДУТКА


 Довідка

Від світла до світла

ГРОТ МОНАХА

Печера розташована на схилі берега Дністра, за 1,8 кілометра на північний захід від села Одаїв. У  літературі вперше про неї згадує Іван Крип’якевич як про «печеру з слідами монастиря». Знаходиться на рівні 85 метрів від поверхні Дністра. Довжина — 6,5 метрів, ширина 5,1 метра, висота стелі — 2,5-2,8 метра. Грот штучно вирубаний, вірогідно на основі природної порожнини. Печеру дослідила в 1992 році Прикарпатська експедиція Інституту суспільних наук НАНУ. При розкопках у верхній частині відкладів зафіксовані матеріали ХІХ — початку ХХ сторіччя. А судячи зі знайдених фрагментів посуду, львівський археолог, доктор наук Леонід Мацкевий зробив висновок, що грот вирубали у XVII-XVIII сторіччі.

ПЕЧЕРА ДУМКА

Знаходиться за 2,5 кілометри на північний захід від Одаєва, за півкілометра на північ від хутора Думка, в урочищі Думчина Долина. Карстова печера закладена в гіпсовій товщі. Має лінійно-горизонтальну будову і розпочинається обвальним залом. Перед входом у печеру за 10-15 метрів розташований карстовий міст, який раніше становив частину цієї печерної системи. Під бриловим навалом вхідного залу починається нижній ярус печери, який є вузьким звивистим ходом довжиною приблизно 12 метрів, закінчується звуженням. На склепінні та стінах печери спостерігаються друзи гіпсових кристалів та сталактити. У 1992 році Прикарпатська експедицією виявила у печері крем’яні вироби, кістки північного оленя. Такий комплекс типовий для кінця палеоліту.

ПЕЧЕРА СТРІМКА

Відкрита у 1985 році групою полтавських спелеологів під керівництвом Юрія Касьяна. Глибина — 38 метрів, довжина ходів — 125 метрів, об’єм — 480 куб. метрів. Розташована за три кілометри на північний захід від села Одаїв. Печера починається триметровим вертикальним колодязем, який переходить в меандр (вузький спіральний хід) довжиною 15-20 метрів. Хід закінчується вертикальною тріщиною глибиною 19 метрів. На стінах тріщини спостерігаються дрібні кристали гіпсових відкладів.

Від світла до світла

ПЕЧЕРА ВЕРТИКАЛЬНА

У печері Вертикальна знайдені крем’яні вироби, кістки тварин, крупні фрагменти великих глиняних посудин, а також столового посуду зі шнуровим орнаментом, що свідчить про пізній етап трипільської культури (кінець третього тисячоліття до нашої ери). Леонід Мацкевий пов’язує дані знахідки з кінцем енеоліту — початком ранньої бронзи. В іншо

му місці фахівці натрапили на кераміку 

княжої доби, а також рештки тварин, що 

можуть датуватись тим самим часом.

ПЕЧЕРА ЗАТИШНА-БУТИНОВИЧА

Відкрита у 1985 році полтавськими спе

леологами (керівник Юрій Касьян). Печера 

починається карстовим колодязем глиби

ною 5 метрів, від якого відходить вузький 

горизонтальний хід довжиною 7-8 метрів, 

що закінчується виступом висотою 3-4 ме

три. У 1985 році спелеологи знайшли в пе

чері людський череп та кістки. 

Через чотири роки експедиція під ке

рівництвом Леоніда Мацкевого провела 

в Затишній археологічні роботи. Знайде

ний спелеологами розрізнений кістяк лю

дини відправили на радіовуглецеве дату

вання в Інститут геологічних наук НАНУ. 

За результатами аналізу встановили вік 

знахідки — понад 5100 років. 

У 1993 році в одному з гротів виявили 

кладку з плоских каменів у вигляді част

ково зруйнованої скрині. Під камінням 

знайшли розрізнені скелети трьох людей, 

кості тварин, фрагменти ліпного посуду, 

кременеві предмети, зокрема кременевий 

серп. Знахідки належать до епохи енеолі

ту, але Леонід Мацкевий зазначає, що це 

не трипільська культура. А при пізніших 

розкопках археологи натрапили на кістя

ки чотирьох людей, уламки посуду та кості 

тварин. Матеріал віднесли до початку пер

шого тисячоліття до нашої ери. 

Деякі археологи вважають, що у дав

нину печера могла мати інший, більш 

доступний вхід, який зараз зруйнова

ний. У третьому тисячолітті до нашої 

ери тут вірогідно відбувалися похован

ня. Також припускають, що пізніше у пе

чері здійснювалися людські жертвопри

ношення.

 

 

 

ПЕЧЕРА ДАЛЬНЯ

Розташована за 2,1 кілометра на північний 

захід від села Одаїв, в урочищі Городище. На 

відстані приблизно 10 метрів від входу, у двох 

скупченнях археологи зібрали кераміку, кіст

ки тварин і кам’яні знаряддя. Перший, давній 

комплекс зафіксований у дальній галереї пече

ри і складається із фрагментів посудин, уламка 

грузила, кременевих предметів, кісток тварин. 

За всіма основними показниками, Леонід 

Мацкевий відніс кераміку до пізньотрипільського 

комплексу. До того ж періоду можуть належати і 

крем’яні вироби, хоча, як зазначає фахівець, де

які знахідки характерні й для більш ранніх епох. 

Основна маса кісток належала бовинам (великій 

рогатій худобі). 

Пізній комплекс складається з уламків кера

міки. Серед фрагментів наявні лише уламки ліп

ного посуду. Загалом, комплекс датований до

бою раннього заліза (скіфський період) — по

чатком першого тисячоліття. 

Матеріали для довідки надали:

Богдан РІДУШ, доцент географічного 

факультету Чернівецького Національного 

Університету;

Іван ГОРДІЙЧУК, 

учасник Івано-Франківського 

Час розповідати легенди спелеоклубу «Протей»


ЛЕГЕНДА ПРО БІЛОГО СПЕЛЕОЛОГА

Оскільки в альпіністів і спелеологів діаметрально різні інтереси, то і легендарні привиди в них протилежно відрізняються — «чорний альпініст» і «білий спелеолог». Легенду про «білого» вам розкажуть ввечері біля багаття у будь-якій спелеокомпанії. Тільки на поверхні, а не під землею. Він з’являється зі стін і в стіни зникає, вводить в оману і показує правильний шлях. Він може бути злим і добрим, може шкодити і допомагати, але в печерах його краще не згадувати...

Як і у всіх легенд, у цієї теж є декілька версій. За однією, юний кавказький пастух зголосився повести заїжджих туристів у добре знайому йому печеру, спускався першим, зламав ногу, а безсовісні гості покинули його помирати. 

Від світла до світла

Другу версію, яка пов’язана зі стандартним любовним трикутником (два хлопці — одна дівчина), можна розділити на два варіанти. У першому випадку чоловік свідомо обрізав страховку рідному братові, щоби позбутися суперника. У другому — коли довелося вибирати, кого рятувати — друга чи кохану — спелеолог обрав дівчину.

Отже, версій декілька, а результат один — десь у печерах бродить привид, весь у білому (чи то комбінезон у нього був білого кольору, чи то побілів він від відсутності світла), допомагає людям добрим та справедливим і карає схильних до зради користолюбців. Тож, якщо спустився під землю з нечистою совістю — стережися «білого спелеолога». Перед сном хтось із найбільш артистичних членів команди обов’язково зробить стривожене обличчя та оповість дівчатам-новачкам ще один аспект цієї легенди. Ніби досі шукає «білий» свою наречену і час від часу краде спелеологів — відповідно, жіночої статі. Та ще й попереджає намічену жертву. Ранком перед спуском у неї раптом пропадає якась особиста рібничка: зубна щітка, гребінець, шкарпетка — що завгодно. І, напевно, оповідач не скаже, що це повір’я часто стає приводом для підступних чоловічих жартів... 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання