КОЛОНКА РЕДАКТОРА

 КОЛОНКА РЕДАКТОРА

Весна. Якось наприкінці лютого, перед черговою презентацією журналу сиділи ми з друзями, закинувши ноги на парапет одеського пляжу. Знаєте, як органічно поєднується замерзле море з уже зовсім весняним берегом? Великі й малі білі тороси зникають далеко за горизонт. (А чи не «збігати» до Туреччини?). Біля берега колишуться мініатюрні крижинки. Пляжем стрибають босі, дуже емоційні підлітки, пробують воду, галасують на все узбережжя. Невтомно гуляє пара інтелігентних бабусь. Місцевий пес «забиває» чужі запахи, піднімаючи задню лапу через кожні декілька метрів. З виразним сумом спостерігає за морем пенсіонер — напевно, колишній моряк. На обрії «висить» корабель. І всі ці фрагменти пейзажу зводить докупи біле ненав’язливе сонце, яке накриває кожен сантиметр. І нас також. Було так добре, що спочатку навіть не хотілося розмовляти. Ну, сказав один: «От, життя...». «Супер», — замріяно підтримав інший. Третій просто зітхнув. Помовчали. А потім кожен заговорив про своє. Говорилося якось неспішно і легко. Згадували школи та інститути, перше кохання, кумедні випадки, цікавих людей, міста, дороги, вагони і автобуси, музеї та кав’ярні, море і гори. Дві години такого собі духовного відпочинку пролетіли непомітно — і нехай сховаються всі психоаналітики. Продавець із кафешки, літня жіночка, якій ми віддавали пластмасові крісла, на фразу «Як же ж у вас тут добре!» відповіла просто і вагомо: «В Одессе, вообще, жить хорошо». Того ж дня від наших місцевих друзів ми почули зворушливу історію про те, як трійко одеситів колись в липні розімліли на вершині Великої Близниці. Вони не вперше ходили Карпатами, але того разу їх чомусь особливо «зачепило». Була класна погода. Вони милувалися видом на Чорногірський хребет, пробігли очима стежки Свидовця і згадали, як думаєте, що? Правильно — роки навчання, першу любов, далеких друзів, міста і дороги, кумедні історії... Це була трішки сумбурна бесіда з короткими необтяжливими паузами і великою кількістю ностальгійних зітхань. Казали, що навіть їсти не хотілось. Апетит прийшов пізніше, коли стало остаточно легко десь всередині. І нехай сховаються всі екстрасенси. Для чого люди ідуть в гори? Студенти і бізнесмени, менеджери й чиновники час від часу збирають наплічники і тікають від буденності на продуті вітром хребти. Напевно, щоби залізти на вершину і подивитися на світ згори. Щоби відчути себе частиною чогось вічного. Адже Карпати були до тебе і стоятимуть, коли підеш. Але зараз ти є невеличкою часткою та одночасно справжнім господарем синіх гір і безкінечних просторів. Якщо вмієш поважати і прислухатися, дивитися і розуміти, іти й зупинятися. І тоді це — справжній відпочинок душі й тіла...

Такі справи. Навіть журналіст іноді може бути романтиком. Якщо працює в журналі «Карпати», а надворі — весна.

З повагою, головний редактор Андрій ФІЛІППСЬКИЙ.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання