«Чи приймете нас з вертепом звеселити вас?»
«Чи приймете нас з вертепом звеселити вас?»
«Щось колядники з вертепом не йдуть: Невже оминуть наш дім? Що ж то за свято буде?» — даремно бідкалася тітка Рузя, виглядаючи у вікно на заздалегідь відкидану від снігу стежку до нашого дому. Бідкалася даремно, бо це просто їй старенькій не було чутно, як на сусідському подвір'ї дзеленчать дзвоники, а хор молодих голосів потужно веде: «:Над верте-е-е-пом звізда я-а-сна на весь світ засія-а-ала». А за якийсь час гурт перебраних із віфлиємською «звіздою» вже стояв у нас в сінях. Внесли в дім дерев'яний макет стаєнки з худібкою, ляльковими новонародженим Ісусом, Дівою Марією, Йосипом.
Пастухи, знявши овечі шапки, вклонялися ґаздам. Високі, з морозу рум'янощокі Ангели зачіпали за одвірок крильми. Пейсатий Жид наготував саквояжик, аби швиденько спакувати ковбасу чи ще який смаколик — дарунок за добру колядку. А Чорт все поривався пропхатися до хати та, якщо не потягти якусь дрібницю, то бодай штрикнути під бік молоду ґаздиню:
Це вертеп. Або яселка, або бетлегем (від Віфлиєму), або батлейка (в білорусів), або шопка (в поляків), або віклеїмул (в румунів): Традиція вертепного дійства була поширена по всій християнській Європі. Зараз, очевидно, збереглася не всюди. Але в Українських Карпатах — це обов'язковий елемент Різдва. Втім, не лише в гірських селах, а й у великих містах Прикарпаття колядники-вертепники тішать народ, створюють святковий настрій, прославляючи Бога, а одночасно заробляючи копійчину.
Початково це народне театралізоване дійство мало суто сакральний характер. У храмах розігрували містерії, п'єси релігійного змісту. У такий спосіб священнослужителі розповідали пастві біблійну історію про те, як в печері (вертепі), де тримали худобу, Діва Марія народила Христа, як до новонародженого з дарунками прийшли царі-волхви, як цар Іудеї Ірод звелів знайти Дитя Боже і знищити:
Згодом серйозна драма вийшла за межі церковних мурів і перетворилася в народний театр. З'явилися нові персонажі — Чорт, Жид, Циган, Дідо, Баба. Вертепники вже не лише переповідали біблійну історію, прославляли Господа колядами, а й сміялися, жартували. Власне у вертепі — макеті стайні чи церковці — розігрувалася лялькова вистава. Але потім було не церковне дійство з участю переодягнених колядників. Вільне, веселе. Зараз на Прикарпатті чи Закарпатті побачити театралізовану сакральну містерію, мабуть, уже неможливо. А от народне дійство — зрідка з ляльками, а переважно з участю переодягнених людей — зовсім не рідкісне. У різних регіонах, селах воно виглядає по-різному. Окрім того, вертеп включають до свого святкового репертуару професійні театри. До прикладу, таку виставу обов'язково щороку показує своїм маленьким глядачам Івано-Франківський ляльковий театр ім. Марійки Підгірянки. У нашому журналі ми використали фотографії ляльок, зроблених художником цього театру Миколою Даньком.
Ангели:
« Ми йдемо з країв неближніх
і зайшли до сеї хижі,
бо хочемо показати
в Віфлиємі Божу Матір.
— Вона Сина породила,
в ясла в сіно положила,
воли мирно румигають,
Дитя паров зігрівають...
Пастушки (з пастирем):
— ...Ми вночі при стаді спали
і не чули, і не знали,
що коїться в небесах
і тих земних сторонах.
— Аж раптом серед ночі
протираєм сонні очі
й чуєм співи ангелів.
Спів величний, спів веселий.
— Всі ми скоро повставали,
ще й з собою дари взяли,
до вертепу поспішили,
щоб побачить дитя миле.
Тріє царі:
— Ідемо вітати новонароджене дитятко і несемо йому ладан, миро і золото.
— Ідемо у Вифлеєм, у прекрасне місто,
там дитятко народила Марія Пречиста.
— Ми не знаємо дорогу, та ясна звізда нам показує шлях до народженого Царя.
Ірод:
— Я, Ірод, з далекого Риму,
ходжу, шукаю маленьку дитину
і стратити її мушу;
аж ні — то віддам чорту душу.
Смерть:
— Ти царь Ирод? Ти не боїшся ні Бога, ні людей, ні смерти? Дивися, яка я клонцата, зубата, пулата, носата, головата. Лиши пусте говорити, та ходи зі мнов.
Чорт:
— Та я собі чорт, чорт,
та я собі гордий.
Лиш тільки мені є хиби,
що я собі чорний...
..Де я появлюся,
там мене вітають.
Дівчата за мною
перстеньки метають.
(показує на дівчину)
Видиш, як она позирає,
яке она красне личко має.
Біжу єй обняти!
Жид з жидівкою:
— Звідки, жиде?
— З Варшавки.
— Шо там несеш?
— Цімбальки...
Пустіть мене, добри люде,
бо я маю жінку.
Як я буду ту скакати,
витрясе печінку.
Ой, вай, витрясе печінку!
У публікації використані тексти із збірника Івана Хланти «Закарпатський вертеп».
Вероніка ЗАНИК.