Ходять діти крутими стежками

Ходять діти крутими стежками.

Коли мені, журналістові-телевізійнику, запропонували зняти на відео сходження на гору Хом'як, ні на мить не завагалася, чи брати з собою дітей. Моїм дівчаткам тоді було 10 і 11 років. Я особливо не замислювалася над тим, чи готові вони до походу, як ітимуть, як себе почуватимуть. І дійсно, фізичної втоми ми практично не відчували, адже у той час займались гімнастикою «тай-дзи». Тож від сходження залишилися щонайкращі враження.

Та чи всі батьки можуть бути такі спокійні, коли вирішують вести за собою в гори дітей? Що потрібно знати, враховувати, прилучаючи юних до гірського туризму? І що з цього приводу думають самі малі туристи? Про це ми розмовляли з досвідченими туристами-батьками, а також їхніми, вже посвяченими у карпатські мандри, хлопцями.

Першим співрозмовником став колега-журналіст Володимир Іванчук, який свого сина Тимофія бере в гори з 3,5 років. Починали вони з невеликих екскурсій та коротких маршрутів. Спочатку це були мандрівки в радіальних напрямках (одноденний маршрут з поверненням на базу — Авт.). Іноді Тимофієві доводилося долати труднощі і «на ччотирьох». Звичайно, стомлювався, але, відпочивши, знову хотів у гори. Зараз хлопцю 8 років, і нещодавно він був у 4-денній мандрівці через хребет Явірник. Сам ніс рюкзак і у важкі моменти переходу навіть намагався підтримати інших.

Ходять діти крутими стежками

Володимир Іванчук каже, що іде зі своїм сином в гори за новими враженнями, щоб розширити його розуміння естетики й краси природи, навчити працювати в команді, відчувати відповідальність і, звичайно ж, аби загартувати, зміцнити організм дитини.

Дуже важливо, на думку Володимира, що син, ще не усвідомлюючи того, набуває почуття власної гідності («У п'ять років я був на Говерлі!» — з гордістю каже хлопець). В житейських ситуаціях знадобиться і досвід орієнтації на місцевості. До речі, Іванчуки, за їхніми словами, в мандрівках неодноразово зустрічали групи туристів, де також були діти. І йшли вони нарівні з дорослими.

Тимофій в нашому інтерв'ю був небагатослівний. Однак запевнив, що у гори іде з хорошим настроєм. Рюкзак видається йому важким тільки на початку шляху, а далі він його вже не відчуває. °сти в горах любить «карпатську зупу» (суп «Харчо» + гриби + картопля). Подобається йому дивитися на вогонь і гуляти горами з мамою Веронікою. Авторитетно зауважує, що заблукати у Карпатах неможливо, якщо веде надійний провідник.

Олег Сєрний — дитячий лікар-анестезіолог державної обласної дитячої клінічної лікарні, турист із багаторічним стажем, ходить Карпатами з двома дітьми — Ірою й Анатолієм. Прилучив їх до походів, коли їм виповнилось по 10 років. Особливо часто бере з собою сина.

Метою батька було відірвати хлопчика від телевізора, розширити світогляд, «оздоровити за рахунок психоемоційних вражень і фізичних навантажень на лоні природи». На думку пана Олега, в горах відбувається тісніше спілкування батька й сина, вони краще пізнають одне одного. Зараз Анатолієві вже 16 років, і саме у цей період важливо чоловіче (в основному) товариство навколо багаття, в якому обговорюються якісь питання чи проблеми. Підліток є слухачем, глядачем і, звичайно, учасником того, що відбувається. І у цьому Олег Сєрний вбачає важливий елемент виховання.

Ходять діти крутими стежками

А як дитячий лікар, він вважає, що дитину можна брати в гори тоді, коли вона вже готова до певних фізичних навантажень. Починати потрібно з коротких екскурсій та переходів і поступово переходити від одноденних маршрутів до багатоденних.

Спорядження дитини має бути обов'язково індивідуальним, правильно підібраним, щоб не почувався юний турист дискомфортно, бо це може викликати протест і відразу.

Пан Сергій наголошує й на підборі продуктів — обов'язково свіжих. Без сумніву, потрібно використовувати «місцевий ресурс»: трави, ягоди, молоко, бринзу, сир (це, якщо подружитися з гуцулами). І дуже доречно завжди мати у рюкзаку якийсь делікатес для дитини, аби заохотити її при нагоді чи потребі. На його думку, найкращим часом для початку є вік шість-сім років. За спостереженням лікаря Сєрного, та й інших співрозмовників, у горах діти практично не застуджуються, хоч буває, що змокнуть під дощем, а то ще й купаються в холодних гірських озерах і водоспадах. І ще пан Сєрний зауважує: будь-яка подорож в Карпати — це не прогулянка міським парком. Екстрім завжди присутній. Тому дорослі повинні виховувати дітей у горах не словами, а власним прикладом.

Анатолій Сєрний — студент, каже, що інколи нема настрою або дуже втомлений, і тоді ні в які гори не хочеться йти. Але поступається батькові — вирушає в новий похід, і ще ні разу не пожалкував. А почалась його туристична епопея зі сходження на Говерлу. Підніматись було важко, але все одно сподобалось. Особливо добре в Карпатах, каже Анатолій, коли гарна погода й перехід не дуже виснажливий. За його спостереженням, жінки в турпоході не поступаються чоловікам.

Сам юнак завжди готовий поспілкуватись з бувалими туристами, щоб здобути нові знання і навики. А от поставити намет або розпалити багаття він уже вміє добре. Також для Анатолія важливим є набуття навичок лідера-провідника. В цьому не останню роль відіграють фізичний розвиток, пізнання середовища, вміння знайти вихід зі складної ситуації, в порівнянні з якою «асфальтні» проблеми видаються дрібницями.

Іван Шустикевич — музикант, горами ходить понад тридцять років. Для своїх друзів і їх дітей розробив полегшені варіанти маршрутів. Він називає їх дитячими. А зі своїм сином Олесем зійшов на Маковицю, коли хлопцеві було три з половиною роки. Забрав сина з дому, щоби «розвантажити» дружину, яка в той час бавила ще меншого Андрійка. Брав дітей в Карпати, щоб хлопці були спортивними, сильними, витривалими. І виявилося, що його діти горбами ходять так, що їх важко наздогнати.

Ходять діти крутими стежками

Щоправда, спочатку хлопці ходили без рюкзаків, а потім батько сконструював спеціально для них спорядження. Перший спальник пошив з дитячої ковдри. Китайсь ким «штукам» не довіряє, а тільки надійній (хоч і важкій) брезентовій палатці, в якій можна жити.

На привалах, поки тато варив їсти, Олесь з Андрієм бігали по лісі, гепали дрючками по деревах, стріляли з рогатки по бляшанках, купалися в потічку. Звісно, було добре, якщо діти допомагали збирати хмиз або приносили воду, але батько на цьому не наполягав. Він давав синам повну свободу, але й не чув від них скарг, і завжди, коли кликав їх у гори, вони йшли із задоволенням.

Олесь малим казав, що в походах йому найбільше подобається їсти й ночувати. Іван Шустикевич радить дітей брати в гори, щоб вони пізнавали і цей «шмат дійсності».

І нарешті думка людини, яка сама ходить у гори і є лікарем-педіатром. Олеся Шевців вважає, що дитину можна залучати до прогулянок, екскурсій, походів з 3-х років, коли вона вже вміє добре ходити й говорити. Але режим мандрівки має бути відпочинковий. В таких походах реалізується пізнавальна мета: юний турист пізнає світ на дотик і візуально, вчиться любити природу, спілкується з батьками та іншими людьми.

Якщо дитина здорова, ніяких особливих медичних обстежень не потрібно, але якщо у батьків є якісь сумніви, то необхідно звернутись до педіатра. Ідеальний варіант — якщо в групі туристів, де є діти, присутній лікар з добре укомплектованою аптечкою на випадок підвищення температури чи харчового отруєння. А щоб цього не сталося, малого туриста треба годувати згідно віку — йому посмакують каші, фрукти та овочі. Екіпіровка також повинна бути відповідною, а особливу увагу слід звертати на зручність взуття.

Олеся Шевців підкреслює, що найгірше в горах — заблудитися, та ще й з дітьми... Головне у будь-якому поході — добрий провідник, бо гори не терплять нерозумної самовпевненості.

Це лише деякі роздуми з приводу дитячого гірського туризму. Запрошуємо до подальшої розмови на сторінках нашої постійної рубрики. Будемо раді почути думку не тільки дорослих, але й маленьких туристів.

Галина Філіпова.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання